На схилах Черепанової гори під кутом до другого полігона і Північного
фронту Госпітального укріплення. Збудований як доповнення до первісного
проекту укріплення з метою посилення захисту північно-західного фронту.
Діяв як самостійний артилерійський форт.
Напівпідземна казематована споруда підковоподібної у плані форми, врізана
у контрескарп. Це найбільший капонір фортеці (довж. 36 м, завширшки
32 м). Стіни (завтовшки бл. 1,3 м] і склепіння цегляні та з каменю.
У стінах прорізано гарматні амбразури(15) та бійниці для рушниць (6)
для ведення косоприцільного вогню. Дах вальмовий, бляшаний, укладений
по кам'яних плитах. На відміну від інших капонірів Його тильна частина
розташована під кутом до головного валу, що визначило й назву - Косий
капонір. Складався з одного центрального та 10 прилеглих до нього по
периметру казематів, перекритих коробовим і хрещатим склепінням. Зв'язок
капоніра з ровом укріплення здійснювався за допомогою схованої під земляним
насипом потерни (шир. 1,80 м), перекритої напівциркульним склепінням.
Озброєння капоніра складалося з п'яти коронад. Порохова камера містила
бл. 1000 пудів пороху. В 50-х рр. 19 ст. капонір використовувався для
зберігання військового спорядження та зброї. 1863 Київська інженерна
команда здійснила перепланування капоніра у зв'язку з перетворенням
його на політичну в'язницю. В 11 первісних казематах було влаштовано
4 одиночних і дві спільні камери, два карцери і караульне приміщення;
встановлено ґрати і нари, закладено бійниці ескарпової стіни, частину
рову огороджено палісадом.
З 1 червня 1863 Косий капонір почав функціонувати як військово-політична
в'язниця, яку за жорстокий режим називали "Київським Шліссельбургом".
Тут могло перебувати одночасно понад 200 осіб. Першими його в'язнями
були учасники польського повстання 1863. Тут біля ескарпу 2-го полігона
було розстріляно командирів польських повстанських загонів Адама Зелінського,
Владислава Тадеуша Раковського, Платона Крижанівського, Ромуальда Ольшанського,
Адама Дружбацького. Формально капонір підпорядковувався фортечному штабу
й був в'язницею Київського військового округу, однак, починаючи з 1863
і до громадянської війни, тут утримувалися й цивільні арештанти. Камери
Косого капоніра були місцем ув'язнення саперів - учасників повстання
у листопаді 1905, у тому числі їхнього керівника - підпоручика Бориса
Жаданівського.
12 червня 1907 було розстріляно за вироком військового суду і поховано
п'ять солдатів 41-го Селенгинського піхотного полку, 6 липня 1907 -
шість солдатів і молодших унтер-офіцерів 21-го і 5-го саперних батальйонів
- учасників збройного повстання. Тут утримувалися політичні в'язні Дмитро
Ульянов (1904), Олександр Шліхтер (1908-09), Григорій Чудновський (1917)
та ін. Через каземати Косого капоніра пройшли тисячі в'язнів різних
політичних поглядів і національностей, партій, конфесій, соціальних
верств, багатьох тут було страчено. Споруду охороняли до 43 нижчих чинів
при двох офіцерах. 1918 в'язницю ліквідовано. У 1930 тут було організовано
Історико-революційний музей "В'язниця. Каторга. Заслання"
- філію Київського музею революції, з 1940 - філія Державного історичного
музею УРСР. Під час Великої Вітчизняної війни музей зруйновано. 1967
розпочато реставраційні роботи. У вересні 1971 тут відбулося відкриття
Державної історико-революційної пам'ятки-музею "Косий капонір".
З грудня 1991 він входить до складу Історико-архітектурної пам'ятки-музею
"Київська фортеця", 1970 на стіні встановлено меморіальну
дошку з чорного мармуру на пошанування учасників польського повстання
1863- -64. У травні 1993 поруч відкрито меморіальну дошку з червоного
граніту з аналогічним написом польською мовою. 1971 встановлено меморіальну
дошку з чорного мармуру на пошанування політичних в'язнів - борців проти
самодержавства, розстріляних на території в'язниці у період з 1863 до
1917. 1971 па подвір'ї біля підошви валу споруджено меморіал учасникам
революції 1905-07.
Косий капонір.
